«Киць-киць-киць, ‒ гукала я
Рано-вранці кошеня. ‒
Киць-киць-киць, та де ж ти є?
Може, граєшся уже?»

Бачу, котик не іде,
Навіть звук не подає.
«Добре-добре, якщо так:
Я іду тебе шукать!»

Замість ситного сніданку
Розчахнула я фіранки,
Озирнулася навколо
І давай шукати скоро.

Перевірила я шафу,
Зазирнула під канапу,
Подивилася в куток,
Засмикнула килимок.

Аж втомилася шукати:
Обійшла усі кімнати,
Хочеш вір, а хочеш ні,
Навіть бігала надвір.

«Киць-киць-киць! ‒ гукала скрізь. ‒
Де ж, Пухнастику, ти дівсь?»
Та не чула я одвіт ‒
Заховався любий кіт.

Я шукала у садку,
На городі, на ставку,
На деревах, у траві,
Ноги збила всі свої.

Повернулася додому:
Що робити – невідомо.
Не на жарт я засмутилась
І в куточку причаїлась.

Раптом чую, що з коробки,
Де пакети та обгортки,
Хтось тихесенько муркоче,
І шурхоче, і воркоче.

Підхопилася у мить,
Зирк в коробку – котик спить.
Може, він і не ховався?
Просто, ще не просинався…

Ольга Науменко